Гурт «Сонцекльош»: Про ретро без Боба Марлі

 

Автор: Олена Грисюк, журнал «Главред»

курсы журналистики Валерии Губренко

Український етно-кабаре гурт «Сонцекльош» – це вже вісім музикантів (їхня кількість постійно зростає) та дві чарівні солістки: Олена Грозовська і Марія Кудрявцева.

Дівчата вкотре спростували фантазії критиків на тему плагіату пісні Боба Марлі, поділились спогадами про фольклорні експедиції, а також сучасне мистецтво.

Ви пам’ятаєте, як і коли саме виникла ідея створити гурт? Як ви познайомились?

Олена: З одного боку, це дещо містична історія, з іншого – може, й справді – доля. Ми з Марією йшли, кожен своїм шляхом, до чогось, на кшталт «Сонцекльошу». Марія – музикант, професійний фольклорист, співає в гурті «Божичі» та в деяких інших українських гуртах. І збирає фольклорний матеріал. За цей час у неї накопичилось чимало цього матеріалу, так званого кітчу. Це українські пісні суржиком або з текстами, далекими від традиційних уявлень про те, яким має бути фольклор. І от вона собі записувала і складала пісні… А я, зі свого боку, теж захоплювалась і міським фольклором, і кітчем. Ми з нашим гітаристом Костею Бушинським навіть щось подібне намагалися робити. Є така київська кітчева поетеса Вероніка П’ятницька, і на її вірші ми намагалися створювати пісні. Якось я заспівала, а Костя акомпанував на гітарі у майстерні знайомого художника. І там, абсолютно випадково, опинилась Марія. Вона це почула і запропонувала співати разом. І ми почали потроху підбирати музикантів. Витратили на це півтора року.

Хто вигадав таку оригінальну назву гурту?

Олена: Мій чоловік. Ми дуже довго шукали назву. Якісь дурні у нас були найменування, навіть не хочу зараз пригадувати! Але щойно я почула слово «сонцекльош» – усе стало на свої місця.

Пісня «Олено, не плач» – це українська версія хіта Боба Марлі «No Woman, No Cry»?

Олена: Ні, ні, ні! Не втомлююсь повторювати, що це абсолютно не так. Можливо, це наша провина, що виконуємо пісні і не пояснюємо їх. А це насправді українські пісні: народна музика і народні слова. Ми до певної міри аранжуємо. У цьому процесі бере участь весь колектив. Такий собі народний вальс. Мелодії майже не змінили.

Марія: Не змінили зовсім. Форма куплетна: куплет, приспів.

Олена: Ми трохи з ритмікою попрацювали, зробили реггі, трансформували тридольну форму у дводольну. І коли склали приспів, побачили, що він вийшов справді ямайським – таке собі музичне вітання Бобу Марлі.

Марія: Ми завжди так і кажемо. Ніколи не видавали це за своє. І це не пісня Боба Марлі. Від неї там маленький уривочок у приспіві.

Ви визначаєте стиль своїх пісень як етно-кабаре або нео-ретро (тобто поєднання нового зі старим). В яких пропорціях у ваших піснях поєднуються нове зі старим? Чого більше?

Марія: Я думаю, що тут і нове, і старе. Ну, звісно, як без нового в сучасному оточенні?

А нео чи ретро – це…

Олена: Це бурлеск, поєднання. У нас не так багато ретро-пісень, стилізованих під початок XX століття. Усе решта – мішанина.

Вечірки, на яких ви виступаєте, часто проходять під грифом «антигламур». Як ви визначаєте поняття «гламуру»? Хто є його яскравим носієм?

Марія: Можна просто ввімкнути наш відомий музичний телеканал. Це – апофеоз гламуру!

Олена: Та й узагалі з-поміж музичних каналів хіба що Enter music тримає марку та не зомбує співвітчизників вульгарщиною. Там можна почути доволі неформальну музику.

Марія: Саме з цієї причини наші кліпи колись не взяли на один із «гламурних» телеканалів. Ми їх туди носили. А чим усе пояснили? Це, до речі, для нас просто комплімент, я вважаю. Вони сказали: «Щось ви, дівчата, занадто розумні!». Бо це не той формат.

Олена: Гламур – доволі широке поняття. Але в музичному плані мені здається, що епоха гламуру скінчилася. Він може ще існувати деякий час, але так чи інакше, «культ показного потребления», який проявляється в музичному сенсі, логічно себе вичерпав. Для мене гламур – це некритичне і несвідоме сприйняття шаблонів західної культури. Неусвідомлене перенесення їх на наш ґрунт, на пострадянський простір. Це надто смішне явище, як на мене.

Ну, скажімо, Ані Лорак – це гламур, як ви вважаєте?

Марія: Ані Лорак – дуже професійна співачка. Вона має пречудовий голос.

Олена: Якщо говорити про втілення гламуру, то я не думаю, що можна когось виокремити.

Повертаючись до ваших пісень, якщо уявити, що ви живете десь у 20-30-ті роки минулого століття, як уявляєте своє життя? Ким би ви могли бути, що робили б?

Марія: Я себе дуже чітко уявляю.

Олена: У нас нещодавно була фотосесія в одному приємному закладі, який називається «РетроАтельє».

Марія: У ньому пропонують різні образи. І ось один з образів – це 20-ті роки, такий «бєрєтік», окулярчики. Ну, звісно, грим специфічний, стилізований під ці роки. І мені навіть здалося, що я у всьому цьому живу, що завжди так ходила, просто як натуральна. Так що 20-ті роки мені близькі.

Зараз стало модною тенденцією відтворювати свій родовід, шукати коріння. Вас це цікавить? Що ви знаєте про своїх предків?

Марія: Звичайно. Не дуже глибоко, але до прабабусі знаю. Моя прабабуся по маминій лінії була полькою, з боку батька у мене – всі росіяни. Навіть не можу сказати, що маю українське коріння, хоча вже десять років займаюсь українським фольклором. Але це вже окреме питання.

Олена: У мене майже всі українці, тільки прабабуся була росіянкою. У принципі, модна зараз тенденція шукати графів та аристократів у своєму роду дещо смішна. Ти – це ти, і я не думаю, що пращури можуть додати тобі якоїсь важливості.

Хто займається підбором одягу для виступів та зйомок кліпів? У вас є іміджмейкер?

Марія: Ні. Своїми силами справляємось.

Чи знайдуться у вашому гардеробі спідниці крою сонцекльош?

Хором: Уже є!

Тексти для ваших пісень ви збираєте у фольклорних експедиціях. Як відбуваються такі експедиції?

Марія: Вони відбувалися колись. Це були переважно байдаркові експедиції з «Божичами» («Божичі – фольклорний гурт, де я вже десять років співаю). Отже, «Божичі» збирають друзів і їдуть у байдаркову експедицію збирати пісні. Колись же у студентські роки я їх стільки назбирала, що, думаю, нам з Оленкою на все життя вистачить.

Олена: Це по-перше. По-друге, ми не обмежуємося лише кітчевими піснями. Беремо багато загальновідомих українських пісень. Така пішла тенденція, що люди самі їх нам приносять: «Ми знаємо, що ви співаєте кітч, – ось дуже цікавий текст».

Відсутність конкурентів на обраній музичній ниві примушує працювати ще наполегливіше чи, навпаки, дає розслабитись?

Олена: У принципі, це як формувати нову нішу, якої ще немає. Ти не просто створюєш продукт, ти створюєш нішу для цього продукту. З одного боку, це дуже цікаво, тому що справді ноу-хау. А з іншого – це важко, тому що доводиться пробиватися і пояснювати. Не завжди люди готові це сприймати.

Марія: Коли ми починали із гуртом «Сонцекльош», це були наші власні уподобання, ніякої моди на ретро ще не було.

Як ви ставитесь до сучасного мистецтва? Бували у Pinchuk Art Center?

Олена: Не думаю, що сучасне мистецтво обмежується Pinchuk Art Center. Україна дуже відстала в цьому плані. Хьорст (Деміан Хьорст – один із найдорожчих сучасних художників, член групи Young British Artists («Молоді британські художники». – Ред.) – це справді ім’я, але воно було популярним і творило революцію в англійському мистецтві у 80-ті роки минулого століття. Зараз інші тенденції, нові художники, нові імена. Добре, що в Україні щось відбувається, що є такі меценати, як той самий Пінчук. Епатаж – це етап, який Україна має пройти, як усі європейські держави. Процес не стоїть на місці.
(Олена Грозовська – мистецтвознавець, фундатор виставок та засновник журналу «Антиквар». – Авт.)

Які картини висять у вас удома? Твори яких художників подобаються?

Олена: Я казала, що ми з Марією познайомилися у майстерні художника. Це Вова Заїченко. Його картини є і у Маші, і у мене.

Марія: Так, так. Він сімейний художник. У мене дуже багато його робіт удома.

Вірите в прикмети? У вас є ритуал перед виходом на сцену?

Марія: Є. У «Сонцекльош» я ще не впроваджувала. А в «Божичах» у нас є така «клізьма драйву» (сміючись). Вона така віртуальна, але якщо всім її піддати перед виходом…

Олена: Гадаю, у нас драйву забагато. Нам би, наприклад…

Марія: Щось заспокійливе.

Олена: Так, якусь гальмівну сорочку.

Чи траплялись під час виступів курйозні випадки?

Олена: Був такий хрестоматійний випадок, коли ми в темряві і без мікрофонів співали. Це був ніби потойбічний концерт.

Марія: У Чабанах. Мали там виступ і світло несподівано зникло.

Олена: На половині концерту. Але реакція була цікава – люди продовжували сидіти. Навіть потім казали, що такого концерту в їхньому житті ще не було. І щось у цьому живому виступі було.

Яку музику слухаєте вдома, у машині? Яких виконавців?

Марія: Найрізноманітнішу. Я думаю, це не випадково – «Сонцекльош» саме такий.

Олена: Ми абсолютно всеїдні – від класики до електроніки.

Любите взагалі подорожувати? В яких країнах хотіли б побувати?

Олена: Дуже любимо. Це окрема частина життя. Наша арт-аташе Саша зараз збирається до Індії. Буде дуже цікаво почути її враження, коли вона повернеться. Індія – це та країна, де цікаво було б побувати.

Марія: Я хочу у Лондон.

Володієте англійською?

Марія: Так, але на доволі приблизному рівні. Та думаю, це не завадить мені мріяти.

Олена: Мені дуже подобається Іспанія. Щороку з чоловіком туди їздимо. У нас у репертуарі потроху з’являються іспанські пісні. Маємо іспанських друзів. Думаю, цього літа обов’язково треба буде їх «потрусити» на предмет іспанського фольклору.

Ваш особистий рецепт досягнення успіху в житті? Що, на вашу думку, потрібно, аби стати успішною людиною?

Марія: Може, банально, але треба багато працювати. Це точно. Без цього на лижі не станеш.

А удача?

Марія: Удача – звичайно. Треба з’явитися в певному місці у певний час.

Олена: Ну, це справді рецепт удачі. Однак попри те, що є якась воля Божа, дуже важливо ще бути в гармонії із самим собою, займатися тим у житті, що ти робиш найкраще. І те, що ти відчуваєш, що маєш робити в цьому світі.

І тоді все складатиметься, все навкруги тобі допомагатиме.

Марія: Так, я думаю, що це головне. І всім дітям своїм слід казати, що треба знайти те головне в собі, що Бог у тебе заклав із самого початку, і тоді все буде. А від тебе вже потрібна наполеглива праця, щоб це розвивати і не розгубити.

 

Оставьте комментарий

���������

on-line курс
пишущей
журналистики